Анафема – прокляття чи ні?

Ми підійшли до кінця першого тижня Великого посту, який увінчує свято Урочистості Православ'я. Традиційно у цей день багаторазово повторюється анафематування єретиків та розкольників, але чітко визначити, що таке анафема може далеко не кожен.

У світських навколоцерковних колах прийнято вважати, що анафема – це якийсь церковний аналог прокляття, проте таке розуміння занадто вузьке, породжує багато різних толків, що не стосуються суті. У анафемі немає нічого проклинаючого, тобто якогось зла чи покарання, що накладається на людину, незалежно від її становища, поглядів чи волевиявлення. Анафема завжди відносилася і відноситься виключно до християн і не просто формально хрещених, яких серед наших співвітчизників більшість, а реальних членів Церкви. Це найвища міра покарання, що полягає у відлученні християнина від спілкування з вірними в обрядах. Накладається вона за найстрашніші гріхи по відношенню до віровчення і Церкви – єресь та розкол.

За великим рахунком, анафематство – це констатація звершеного факту відпадання християнина від Корабля Спасіння внаслідок тих чи інших злочинних дій.

За великим рахунком, анафематство – це констатація здійсненого факту відпадання християнина від Корабля Спасіння внаслідок тих чи інших злочинних дій. Її не можна плутати з відлученням – тимчасовим виключенням християнина з церковного спілкування, що використовується як дисциплінарний захід за нехай і великі, але все ж таки особисті гріхи.

На підтвердження сказаного варто звернутися до трактату під назвою «Про те, що не слід віддавати анафемі ні живих, ні мертвих», складеному в IV столітті, який приписують перу святителя Іоанна Золотоуста. Хоча сам Златоуст, очевидно, його не писав, але дотримувався подібних поглядів.

Суть цієї писемної пам'ятки зводиться до того, що остаточне і безповоротне засудження людини суперечить християнському духу і закону любові, який завжди залишає для грішника надію на спасіння. Звідси автор трактату вважає допустимим лише можливість анафематствування дій, поглядів чи ідей. Що ж до людини, то незалежно від її злочинів, завжди залишається можливість покаяння і останнього суду за Богом.

Термін «анафема» вигадали не християни, він відомий ще з часів ранньої античності і означав щось присвячене Богу чи храму. Переосмислення прийшло з часів складання перекладу 70 (Септуагінти).

Сам термін «анафема» вигадали не християни, він відомий ще з часів ранньої античності і означав щось присвячене Богу чи храму. Переосмислення прийшло з часів складання перекладу 70 (Септуагінти). Саме тут грецька anafema стала використовуватися як аналог давньоєврейського herem, що несе специфічне негативне забарвлення, і означає щось відкинуте людьми, що підлягає знищенню.

Наведемо приклади: «І не внесеш цієї огиди до дому свого, і не станеш закляттям, як вона​​​​» (Повт. 7, 26), «Та тільки стережіться заклятого, щоб ви самі не стали закляттям, і не взяли з заклятого, і щоб тим не завели Ізраїлевого табору під закляття, і не довели його до нещастя​​​​​» (Нав. 6, 18). Подібних цитат можна навести ще чимало. У цьому ж значенні термін «анафема» перекочував і в Новий Заповіт: «Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий! Марана та!» (1 Кор. 16, 22), – пише апостол Павло і додає інше слово «марана та», що означає «Господь близько» або «Прийди, Господи», щоб підкреслити, що остаточну долю людини все ж таки вирішує Бог, про що було сказано вище.

Тобто ми бачимо, що апостол анафематсвує не людину, а її вчинки, це стосується й інших його слів: «Але якби й ми або Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий!» (Гал. 1, 8).

Найраніше використання терміна «анафема» пов'язане з діяльністю Ельвірського собору (приблизно 305-306 рр.), що проходив біля сучасної Іспанії.

В історії Церкви термін «анафема» проти християн, що творять безчинства, став застосовуватися з початку IV століття. Найраніше його використання пов'язане з діяльністю Ельвірського собору (приблизно 305-306 рр.), що проходив біля сучасної Іспанії. А ось формула «нехай буде анафема» вперше була застосована щодо Євстафія Севастійського на Гангрському соборі (Мала Азія) близько 340 року. Надалі це формулювання неодноразово використовувалося на багатьох інших соборах і закріпилося у канонічному праві.

Якщо орієнтуватися на слова Христа, то підставою для анафеми у вказаному сенсі є наступне висловлювання: «Коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!​​​​​» (Мф. 18, 17). Тут треба сказати, що анафематство – це не «прогулянка» для членів того чи іншого собору, воно не вимовляється з легкістю «розправи» над інакодумцями, як часто кажуть далекі від християнства люди. Проголошення анафеми – це складний і багатогранний процес, продиктований цілим комплексом конкретних проблем та обставин.

Окремо слід сказати, що в історії Церкви мали місце не поодинокі випадки проголошення анафеми з політичною метою. Чим би такі дії не виправдовувалися, їх не можна вважати канонічними.

Окремо слід сказати, що в історії Церкви мали місце не поодинокі випадки проголошення анафеми з політичною метою. Чим би такі дії не виправдовувалися, їх не можна вважати канонічними. Анафему також не можна розглядати як остаточне виключення людини з церковного спілкування та позбавлення її надії на спасіння. У разі щирого каяття зняти анафему може той орган церковної влади, який її наклав. Також можлива і посмертна реабілітація, внаслідок якої за покійного християнина можна молитися як за того, хто не був під анафемою.

Таким чином, у день Урочистості Православ'я ми не повторюємо жодних прокльонів, а нагадуємо, перш за все, самим собі про перемогу Істини та програш тих, хто намагався Їй протистояти протягом двох тисячоліть.

Читайте також

Хрест на списі римського тріумфу

Перемога при Мульвійському мості не зробила імперію миттєво християнською. Боротьба за трон, криваві страти родичів і язичницькі символи на чолі держави.

Шість бронзових фігур на шляху до своєї Гефсиманії

Ми звикли бачити в героїчних монументах торжество тріумфу. Огюст Роден показує подвиг, який здійснюється людиною, що йде на смерть заради порятунку інших.

Невідомі акти монастиря Святого Пантелеймона

Тисячолітня історія взаємовідносин Києва і Святої Гори будувалася на архівних казусах і жорстких суперечках.

Секрет виживання православного Вільна

У XVI столітті православні ремісники Вільна скинулися на купівлю будівель, відкрили безкоштовний шпиталь і вступили в конфлікт із власною ієрархією.

Безсмертний госпіталь на київських кручах

У Києві майже тисячу років існувала перша у своєму роді безкоштовна лікарня на Русі. Документи, що збереглися, свідчать про те, як у монастирській лікувальній практиці поєднувалися молитва і лікарське мистецтво.

Битва за владу під знаменом Неба

Восени 312 року Римська імперія пережила жорстоку міжусобну війну. Історичний аналіз руйнує стереотип про зіткнення праведника з тираном заради земного торжества віри.