Як вірив у Бога двірник дядя Коля
Дядя Коля і дядя Фіма. Фото: СПЖ
На початку 1960-х мені було близько 10 років. Ми жили в «комуналці» на четвертому поверсі старовинного, побудованого до революції 1917 року будинку з жовтої «царської» цегли на вулиці Жилянській, 34. Двір його зачинявся великими кованими воротами з величезним амбарним замком на ланцюгу. Зачиняв їх рівно об 11 вечора старий двірник дядько Коля.
З чорною з сивиною бородою, в чорному прорезиненому фартусі, в ялових чоботях, з величезною мітлою в руках і зв'язкою ключів на грудях, він вселяв у наші дитячі душі смертельний страх. Ми боялися бути спійманими за вухо під громовий бас: «Ну шо, попався, окаянний!..»
«Окаянними» ми, хлопчаки двору, були наречені за будь-яку провину: лазіння на дерева, біганину по клумбі в центрі двору, за те, що ганяли приблудившихся на котяче весілля чужих котів, та інші дитячі пустощі.
Друг з Євбазу і кобилка Розочка
Дядько Коля мешкав у напівпідвалі двоповерхового флігеля, приліпленого до стіни дворових воріт. У підсобці у нього зберігалися березові віники, лопати для снігу, величезні сани та всяке інше господарське начиння.
Величезним святом для нас був час, коли до нього в гості приїжджав друг із блатного Євбазу – дядько Фіма. Дядько Фіма приїжджав не один, а на старій телезі, запряженій улюбленою нами кобилкою Розочкою. Під сідлом телеги у дядька Фіми завжди була припрятана пляшка горілки. Вони сідали з дядьком Колею за столиком у його комірчині, а нам, хлопчакам, дозволялося покататися двором на Розочці.
– А пам'ятаєш, брате Миколаю, – казав дядько Фіма, смачно затягуючись папіросою після двох випитих чарок, – нашого городового Степана Івановича?.. Хороший був чоловік, жалів нас, двірників… Нам було по двадцять років, коли ми двірниками заступили, чергували ночами і премію отримували сріблом… Хороший час був…
– А я тобі скажу, Фіма, – басив у відповідь дядько Коля, – двірник у царський час був поважна людина. Ось ти втік після 41-го в окупацію, а то б спочивав сьогодні в Бабиному Яру. А я всю війну пройшов від Києва до Варшави, де був поранений і нагороджений медаллю «За відвагу». Сам Рокоссовський мені вручав…
– Таки шо, Коля! – вигукував дядько Фіма. – А я для вас, солдатиків, у Середній Азії валянки шив. І тому Гітлер Москву не взяв, я тобі по секрету скажу. Померзли німці, як голі таргани на снігу. А ви в моїх валянках оборону тримали, я тобі скажу…
– А я тобі скажу, що ви, євреї, завжди влаштуватися вміли…
– Ой вей, Коля! Якби я хотів влаштуватися, я б двірником п'ятдесят років не працював би…
– Зате твоя Файечка бюстгальтери шиє підпільно, всім відомо, а ти їх на Євбазі продаєш по неділях!..
– Таки шо! А ти по неділях у Володимирський собор ходиш, а потім до вечора на Бібіковському бульварі пиво п'єш з таранею… І грошей скільки віддав на цей Володимирський, що сам митрополит з тобою дружить… Думаєш, потім тобі це зарахується?
– Так я ж до Бога ходжу, не до митрополита, а ти до мамони…
– Так мій мамона мені гроші дає. А шо тобі Бог дає?..
– Мовчи, нехристь! – і дядько Коля наливав повні гранчаки. – Все дає!.. Царство Небесне дає, Небесний Єрусалим!..
– Поки ти туди потрапиш, брате Миколаю, мої діти в Єрусалимі живуть вже давно, і Богові дякують.
– За твої грошики…
Так вони ще довго сперечалися, поки Фіма не побіг у гастроном за пивцем, а ми вдосталь не накаталися на Розі і не нагодували її з рук теплим хлібом.
Незабаром дядько Коля помер. Відспівували його у Володимирському соборі на бульварі Шевченка, який дядько Коля і дядько Фіма вперто називали Бібіковським.
Прийшли на похорон багато жителів нашого двору, і ми, хлопчаки. Навколо труни дядька Колі стояли священники в білих ризах, і митрополит кадив труну і читав розрішительну молитву, і вклав її потім у руку дядькові Колі.
Той, з вінцем на голові, помолоділий і світлий, злегка усміхався, ніби бачив вже свій довгоочікуваний Небесний Єрусалим. А в кутку за колоною, обливаючись сльозами, тихо плакав дядько Фіма.
Читайте також
Хрест на списі римського тріумфу
Перемога при Мульвійському мості не зробила імперію миттєво християнською. Боротьба за трон, криваві страти родичів і язичницькі символи на чолі держави.
Шість бронзових фігур на шляху до своєї Гефсиманії
Ми звикли бачити в героїчних монументах торжество тріумфу. Огюст Роден показує подвиг, який здійснюється людиною, що йде на смерть заради порятунку інших.
Невідомі акти монастиря Святого Пантелеймона
Тисячолітня історія взаємовідносин Києва і Святої Гори будувалася на архівних казусах і жорстких суперечках.
Секрет виживання православного Вільна
У XVI столітті православні ремісники Вільна скинулися на купівлю будівель, відкрили безкоштовний шпиталь і вступили в конфлікт із власною ієрархією.
Безсмертний госпіталь на київських кручах
У Києві майже тисячу років існувала перша у своєму роді безкоштовна лікарня на Русі. Документи, що збереглися, свідчать про те, як у монастирській лікувальній практиці поєднувалися молитва і лікарське мистецтво.
Битва за владу під знаменом Неба
Восени 312 року Римська імперія пережила жорстоку міжусобну війну. Історичний аналіз руйнує стереотип про зіткнення праведника з тираном заради земного торжества віри.