Чому УПЦ не повинна виправдовуватися за «московську» Літургію
Митрополит Рівненський і Острозький Пимен під час паломництва до Святої Землі здійснив богослужіння в Горненському жіночому монастирі в Єрусалимі. Монастир цей належить Російській духовній місії, тобто перебуває в юрисдикції РПЦ. Про богослужіння повідомив сайт місії, новину миттєво підхопили ресурси ПЦУ і оголосили про чергову «зраду» – мовляв, поки Росія вбиває українців, глава єпархії УПЦ на Рівненщині служить «у монастирі Московського Патріархату».
Здавалося б, на цьому історія мала б і закінчитися – вона не варта виїденого яйця. Але невдовзі Рівненська єпархія УПЦ випустила заяву, більше схожу на виправдання. Там говорилося, що митрополит служив на запрошення сестер-українок, які більше двадцяти років подвизаються в цій обителі. Що молився він на прохання матерів загиблих воїнів. Що сайт місії подав новину «недобросовісно і маніпулятивно». І що митрополит Пимен – патріот України і духовний наставник української пастви.
Все це, без сумніву, правда. Але все це – лише виправдання. Причому за те, за що християнину виправдовуватися не належить ні за яких обставин: за Літургію.
Давайте на секунду зупинимося і подумаємо: ось Рівненська єпархія пояснилася – і на що вона розраховує? Що «патріоти» прочитають заяву і скажуть: «Ах, вибачте, ми не знали про сестер-українок, тоді все гаразд»? Не скажуть. Що ресурси ПЦУ перестануть називати УПЦ «московською»? Не перестануть. Що ГЕСС, яка будує всю свою діяльність на тезі «УПЦ – частина РПЦ», прочитає прес-реліз Рівненської єпархії і покається? Смішно.
Ворогам Церкви не потрібні аргументи – їхня думка від аргументів не залежить. Їм потрібні виправдання, тому що для них кожне виправдання – це визнання провини. Але, визнаючи провину за Літургію, ми відчиняємо двері, які потім уже не так просто зачинити.
У чому суть обвинувачення?
Митрополит Пимен не висловлювався на підтримку «спеціальної військової операції», не підписував жодних декларацій, не фотографувався з російськими чиновниками, не благословляв зброю і не говорив про «єдність Святої Русі». Якщо підсумувати всі претензії «патріотів», виходить таке: не можна молитися в храмі, який адміністративно підпорядкований Церкві, центр якої знаходиться в країні-агресорі. Особливо підкреслимо тут слова «не можна молитися».
І ось тут починається найцікавіше. Тому що якщо прийняти цю логіку, то доведеться визнати, що Літургія може бути «правильною» і «неправильною» залежно від юрисдикції. Що Таїнство, яке існує дві тисячі років, тепер визначається не належністю до Церкви Христової, а державними кордонами.
Одна Церква, одна Жертва
Православна еклезіологія, тобто вчення про Церкву, говорить нам гранично чітко: немає окремої Руської Церкви, окремої Елладської, окремої Константинопольської чи Української. Є одна Церква Христова, яка лише адміністративно поділена на Помісні Церкви, але єдина у вірі, в Таїнствах і, що найголовніше, в Євхаристії. Руська, Українська, Сербська – це не різні Церкви, а частини єдиного цілого.
Нагадаємо критикам і про те, що Безкровна Жертва, яка приноситься на Літургії, скрізь одна й та сама. Вона не буває «московською» чи «київською». Христос не присутній на одному престолі більше, ніж на іншому. Саме тому Церква називається Соборною і Апостольською, а не національною чи державною.
Це не богословська абстракція, а те, що визнають усі Помісні Церкви без винятку. Незважаючи на війну, на розриви спілкування, на сварки Патріархів і помилки ієрархів, Церква продовжує робити свою справу – вести людей до спасіння.
Скажемо більше: Патріарх Варфоломій, який регулярно і жорстко критикує РПЦ, ніколи не ставив під сумнів, що в храмах Московського Патріархату хліб і вино перетворюються на Тіло і Кров Христові. Мало того – він молиться за Патріарха Кирила на кожній своїй Літургії і служить для російськомовної громади Стамбула. Про це варто розповісти докладно, тому що саме тут уся конструкція «обвинувачів» розсипається вщент.
Фанар поминає Патріарха Кирила
Почнемо з самого початку. Восени 2018 року Москва розірвала євхаристійне спілкування з Константинополем через початок процедури створення ПЦУ: Синод РПЦ 15 жовтня 2018 року заборонив своїм кліrikам співслужити з константинопольськими, а мирянам – причащатися в храмах Фанару. Здавалося б, відповіддю мав стати дзеркальний розрив. Але його не сталося.
Вже 19 жовтня 2018 року (тобто буквально через чотири дні) Архієпископія російських парафій Західної Європи, яка перебувала тоді в юрисдикції Константинополя, випустила офіційне звернення до віруючих, де було сказано, що Вселенський Патріархат не переривав спілкування з Московським Патріархатом і продовжує поминати його в порядку, встановленому в диптиху. Іншими словами, з першого ж дня конфлікту Фанар позначив свою позицію, яка до сьогодні полягає в тому, що розрив євхаристійного спілкування – це односторонній акт Москви, а для Константинополя РПЦ залишається канонічною Церквою, чий предстоятель поминається за патріаршою Літургією.
Наприкінці жовтня 2021 року, виступаючи перед архонтами Константинопольського Патріархату в США, Патріарх Варфоломій виголосив фразу, яку варто запам'ятати всім, хто сьогодні вимагає від УПЦ покаяння за Літургію: «Ми продовжуємо поминати Патріарха Кирила, як і раніше». Він додав, що коли новообраний глава ПЦУ Єпіфаній запитав його, чи слід поминати Московського Патріарха, він відповів: так, поминай, як і всіх інших предстоятелів православних автокефальних Церков.
Це принциповий момент. Патріарх Варфоломій поминає Патріарха Кирила не через непорозуміння і не за інерцією. Він робить це свідомо, публічно пояснює свою позицію і того самого очікує від глави ПЦУ. Логіка тут одна – канонічна. Патріарх Кирило – законний предстоятель Помісної Церкви, яка займає п'яте місце в диптиху, і поминання його в очах Константинопольського Патріархату є видимим знаком єдності Православної Церкви.
І зауважте: після цих слів Патріарха Варфоломія його ніхто не звинуватив у «зраді», ніхто не говорив, що поминати Патріарха Кирила – означає підтримувати Кремль. Чому? Тому що всі прекрасно розуміють: це просто питання церковного порядку. Все.
Як Єпіфаній поминав Патріарха Кирила
Тепер про те, про що в ПЦУ дуже не люблять згадувати.
7 січня 2019 року, наступного дня після вручення Томосу, Єпіфаній Думенко здійснив різдвяну «літургію» – і помянув у диптиху Патріарха Кирила. Це настільки збентежило його власну паству, що довелося пояснюватися спікеру ПЦУ Євстратію Зорі. Руська Церква, заявив він, – одна з Помісних Церков і займає в диптиху п'яте місце. Тому поминати її предстоятеля, «оскільки він канонічно не засуджений», необхідно: це свідчення єдності Церкви.
Перечитайте це ще раз.
Руська Церква в очах ПЦУ – Помісна Церква, її предстоятель канонічно не засуджений, і поминати його необхідно заради єдності Церкви. Це говорить не СПЖ, не Рівненська єпархія УПЦ і не якісь «агенти Кремля», а спікер ПЦУ, пояснюючи дії свого керівника.
Ідемо далі. 3 лютого 2019 року, на своїй інтронізації в Софії Київській Єпіфаній знову помянув Патріарха Кирила. І знову пояснив чому. В інтерв'ю на каналі Соні Кошкіної він розповів, що до отримання Томосу не поминав Кирила, оскільки не був пов'язаний жодними юридичними приписами, а після Томосу зобов'язаний це робити, адже так чинить Патріарх Варфоломій, а Мати-Церква для ПЦУ – взірець. Те саме Єпіфаній повторив в інтерв'ю Радіо Свобода – і там він був ще відвертішим, сказавши, що ПЦУ прагне до визнання іншими Помісними Церквами, а тому повинна дотримуватися канонічного порядку, «подобається це чи ні».
Тобто глава ПЦУ прямо визнав, що поминання Патріарха Кирила – це умова Томосу, канонічний порядок і «ціна» визнання. Не питання совісті, не питання патріотизму, а питання церковного права.
Варто нагадати і передісторію. Ще до Томосу в «Київському патріархаті» відкрито називали умови, за яких поминатимуть Патріарха РПЦ. Тоді поминання обговорювалося як предмет торгу – і вже це саме по собі показує, що йшлося не про віру, а про політику.
Після 24 лютого: три тижні мовчання
Є ще одна деталь, про яку в ПЦУ воліють мовчати. Повномасштабна війна почалася 24 лютого 2022 року. Логічно було б очікувати, що Єпіфаній того ж дня голосно оголосить про припинення поминання Кирила. Але публічно про це стало відомо лише 18 березня – через три тижні після вторгнення. Причому дізналися про це не із заяви «Синоду» ПЦУ і не з проповіді Єпіфанія, а з поста Євстратія Зорі у Фейсбуці. Зоря тоді написав, що для всіх, кому цікаво і хто «ще не помітив у численних трансляціях на YouTube», Єпіфаній виключив ім'я глави РПЦ з поминання в диптиху.
Слова Зорі дуже красномовні. «Хто ще не помітив» – означає, помітили небагато. Тобто три тижні війни в ПЦУ ніхто особливо не вслухався в диптихи на трансляціях «богослужінь», ніхто не вимагав пояснень, ніхто не писав про «зраду». Мало того, у ПЦУ немає офіційних документів із цього питання – ні рішення «Синоду», ні рішення «Собору», ні навіть якоїсь офіційної заяви Думенка. Тому що в ПЦУ прекрасно розуміють: жодного права порушувати вказівку Фанару у них немає.
Крім того, після 24 лютого 2022 року ПЦУ не оголошувала РПЦ безблагодатною. Навпаки, у травні 2022 року Єпіфаній звернувся до Патріарха Варфоломія і предстоятелів Помісних Церков із проханням позбавити Патріарха Кирила престолу за «єретичне вчення про руський мир». Зверніть увагу на логіку цього звернення: ПЦУ просить суду над Патріархом Кирилом – а суд можливий лише над тим, хто є членом Церкви. Тобто саме звернення Єпіфанія – це визнання того, що Патріарх Кирило досі залишається канонічно незасудженим предстоятелем канонічної Церкви. Інакше про що просити?
На Фанарі Патріарха Кирила поминають при кліриках ПЦУ
Якщо скласти все разом, то для ПЦУ картина вийде дуже неприємною.
Патріарх Варфоломій, за його власними словами, поминає Патріарха Кирила «як і раніше». Поминання предстоятелів у диптиху здійснюється за кожною патріаршою Літургією – це не разова дія, а постійний літургійний порядок. Більше того, на патріарших Літургіях на Фанарі предстоятелю РПЦ виголошується «многая літа»!
І це ще не все. Щоразу, коли за патріаршою Літургією на Фанарі «співслужать» або моляться клірики ПЦУ, вони чують поминання Патріарха Кирила.
А співслужать вони регулярно. 6 січня 2019 року Єпіфаній «співслужив» Патріарху Варфоломію на Фанарі при врученні Томосу. У грудні 2019 року архієрей ПЦУ «співслужив» Патріархам Варфоломію і Феодору в Стамбулі. Особливо примітно, що 19 травня 2025 року Євстратій Зоря «співслужив» Патріарху Варфоломію – тобто більш ніж через три роки (!) після початку повномасштабної війни.
І чому ж він не вийшов із храму, почувши ім'я Московського Патріарха? Чому не перервав службу, не зняв облачення, не написав обурений пост? Чому не зажадав від Патріарха Варфоломія пояснень? Ні, він стояв, молився і «співслужив» – з тим самим Патріархом, який молиться про Патріарха Кирила. І не тільки він. На службах Константинопольського Патріарха нерідко присутні представники української дипмісії в Туреччині. І що? Хтось із них обурився тим, що Патріарх Варфоломій поминає Патріарха Кирила? Нам про таке чути не доводилося.
Саме тому ми вважаємо, що обвинувачення на адресу митрополита Пимена виглядає просто безглуздо.
Клірики ПЦУ співслужать з Патріархом, який поминає Патріарха Кирила, – і це норма. Митрополит УПЦ служить у монастирі, адміністративно належному до РПЦ, – і це зрада. Хтось може пояснити принципову різницю, не вдаючись до слова «політика»?
ПЦУ сама визнає РПЦ канонічною Церквою
Але й на цьому можна не зупинятися. Справа в тому, що ПЦУ визнає РПЦ канонічною Церквою не лише словами Зорі та Єпіфанія, а й ділами – щоразу, коли приймає до своїх лав чергового священника з УПЦ.
Коли клірик УПЦ переходить до ПЦУ, його ніхто не рукополагає заново. Його не перехрещують, не перемиропомазують, не здійснюють над ним хіротонію. Його приймають «у сущому сані», тобто визнають, що рукоположення, яке він отримав в УПЦ, дійсне і благодатне. Так було з митрополитом Симеоном (Шостацьким), так було з митрополитом Олександром (Драбинком), так відбувається з кожним сільським батюшкою, який перейшов до ПЦУ добровільно або під тиском.
При цьому ПЦУ, українська влада, ЗМІ і «патріотична громадськість» в один голос стверджують, що УПЦ – це «частина РПЦ», «московська церква», «філіал ФСБ» і так далі. На цій тезі побудований закон про заборону УПЦ, на ній же побудована вся державна експертиза.
Але якщо УПЦ – частина РПЦ, то й рукоположення в УПЦ – це рукоположення РПЦ. І якщо ПЦУ приймає ці рукоположення без повторення, значить, вона визнає, що Таїнства РПЦ – справжні, благодать у РПЦ – справжня, і архієреї РПЦ – справжні єпископи, а не «попи в погонах». Інакше всіх, хто перейшов, довелося б рукополагати заново, як це роблять зі священниками, що прийшли з відверто безблагодатних спільнот.
Тому теза ПЦУ розпадається на дві несумісні половини. Або УПЦ – не частина РПЦ, і тоді всі обвинувачення в «московськості» – брехня, і виправдовуватися нема за що. Або УПЦ – частина РПЦ, але тоді ПЦУ сама визнає благодать РПЦ, а отже, і молитву в її храмах. Третього не дано, тому що не можна одночасно визнавати благодать РПЦ і оголошувати, що молитися в її храмі – злочин.
Цей аргумент показує, що обвинувачення на адресу УПЦ мають не церковну, а суто політичну природу. А на політичні обвинувачення не потрібно відповідати церковними виправданнями. На них потрібно відповідати запитанням: а яке відношення це має до віри?
Подвійні стандарти, які нікого не бентежать
Якби принцип «не можна молитися з Церквою, центр якої в країні-агресорі» діяв серйозно, його довелося б застосовувати дуже широко. І ось що вийшло б.
Єрусалимський Патріархат, з яким у УПЦ повне євхаристійне спілкування і з ієрархами якого митрополит Пимен співслужив у тому ж Єрусалимі, перебуває в спілкуванні з РПЦ. Патріарх Феофіл регулярно приймає делегації Московського Патріархату, служить з російськими архієреями і не визнав ПЦУ. За логікою обвинувачів, співслужіння з Єрусалимом – це співслужіння з тими, хто дуже тісно дружить із Москвою. Але про це чомусь не написали жодного слова.
Коли митрополит Пимен служив з єрусалимськими архієреями, «патріотична громадськість» мовчала. З точки зору Церкви між Літургією в Єрусалимському Патріархаті і Літургією в Горненському монастирі немає жодної різниці: і там і там незримо був присутній Христос. Різниця є лише в очах «патріотів».
Грузія пережила війну з Росією у 2008 році, а Грузинська Православна Церква фактично позбулася можливості опікуватися своєю паствою в Абхазії та Південній Осетії. І при цьому вона не розірвала євхаристійного спілкування з РПЦ. Патріарх-Католикос Ілія II після війни їздив до Москви, служив з Патріархом Кирилом, поминав його в диптихах. Грузинських єпископів ніхто не називав зрадниками за те, що вони моляться з Церквою країни, яка окупує п'яту частину їхньої території.
Сербська, Антіохійська, Болгарська, Польська Церкви, Церква Чеських земель і Словаччини – всі в спілкуванні з РПЦ. Афонські монастирі, включно з грецькими, приймають російських паломників і служать з російськими священниками. Навіть ті Помісні Церкви, які визнали ПЦУ, зі свого боку спілкування з Москвою не переривали, і ніхто не вважає це скандалом.
Як працює механізм виправдань
Тепер про головне – про те, чому в цій історії не треба виправдовуватися.
Є відома закономірність, яку в політології називають вікном Овертона: те, що вчора було немислимим, сьогодні стає спірним, завтра – прийнятним, а післязавтра – обов'язковим. Працює це вікно не через великі поступки, а маленькими кроками. Ніхто не вимагає від православних одразу відректися від віри. Від них вимагають робити це потроху: спочатку соромитися традицій, потім – моралі, потім – самої віри. І на кожному кроці вимагають пояснень і виправдань.
Згадаємо, що не так давно УПЦ була «винна» в тому, що не хотіла закривати храми під час пандемії і переводити Літургію в онлайн-трансляцію. Тоді ієрархи УПЦ теж писали заяви і пояснювали, що священники дотримуються всіх заходів, що храми провітрюються, що причастя безпечне. По суті – виправдовувалися. Допомогло це? Ні.
Потім УПЦ була «винна» в тому, що поминає Патріарха Кирила. Виправдовувалися, пояснювали канонічну природу поминання, посилалися на статут. Теж не допомогло. Коли поминання припинили, обвинувачення не лише не вщухли, а й посилилися. Тепер УПЦ «винна» в тому, що її ієрарх служить у монастирі, що належить РПЦ. Що далі?
А далі влада вже натякає, що заради євроінтеграції непогано було б переглянути ставлення до ЛГБТ. Потім, можливо, запропонують переглянути ставлення до абортів, суїциду, до «гендерного виховання», до участі в «міжконфесійних» молитвах з ким завгодно. І щоразу православним говоритимуть: ось бачите, ви ж уже відступили минулого разу, значить, принцип не такий уже й принцип.
Виправдовуючись, ми самі зсуваємо межу. Ми визнаємо, що повинні звітувати перед світською «громадськістю» за те, де і з ким молимося. Але якщо ми зобов'язані звітувати за це, то за що тоді не зобов'язані? Якщо сьогодні ієрарх повинен доводити, що молитва в православному монастирі не робить його зрадником, то чи не доведеться йому завтра доводити, що зрадник не той, хто взагалі молиться?
Антихрист, про якого Церква знає з апостольських часів, навряд чи прийде з відкритою забороною Літургії. Він прийде з проханням пояснити, навіщо вона потрібна. І багато хто пояснить. А потім – пояснить, чому без неї можна обійтися.
Що можна було б сказати замість виправдань
Заяву Рівненської єпархії УПЦ можна зрозуміти по-людськи. Люди в тяжкому становищі: на них тиснуть прокуратура, СБУ, місцева влада і «патріоти». Вони намагаються захистити свого архієрея і свою паству. Це благородно. Але це неправильна тактика, яка в довгостроковій перспективі веде не до захисту, а до капітуляції.
Відповідь могла б бути зовсім іншою. Наприклад, такою:
«Так, митрополит Пимен здійснив Літургію в Горненському монастирі в Єрусалимі. Так, цей мон
