Єпископ, який відкрив закон гравітації серця

Перша зустріч з Блаженним Августином. Фото: СПЖ

Сьогодні ми починаємо спілкуватися на духовні теми зі святим, який першим залишив після себе рукописну сповідь.

Аврелій Августин народився 354 року в Тагасті, невеликому римському містечку в Північній Африці. Юність майбутнього архієрея минула бурхливо. Він зробив блискучу кар'єру ритора, провів роки в маніхейській секті, що обіцяла прості відповіді на питання про зло, пережив втрату близького друга, яку пізніше назве однією з найтяжчих травм своєї молодості. Його навернення до Христа і хрещення відбулося 387 року, і вже в 395–396 роках Августин став єпископом міста Іппон, залишаючись ним до смерті.

Близько 397–400 років, вже будучи єпископом, він пише «Сповідь» – текст, який часто називають першим у західній літературі досвідом письмового самоаналізу.

Задовго до появи науки психології Августин уважно розбирає всі рухи своєї душі: звідки береться потяг до крадіжки, чому серце не знаходить спокою, що відбувається з людиною, коли вона любить не те, що потрібно, і не так, як треба.

Помер він у серпні 430 року в облогованому вандалами Іппоні, на третьому місяці окупації. 

З цією людиною, яка до останнього боролася з власною немічністю, – ми й заводимо нині розмову.

Невидима вага, що тягне вниз

– Владико Августине, ви прожили життя, сповнене прив'язаностей – до успіху, до науки, до людей. Що ви зрозуміли про саму природу такої любові, коли озирнулися на прожите життя?

Блаженний відповідає не одразу, роздумує і наче зважує слова. Нарешті він починає міркувати вголос:

– Моя любов – це моя вага; куди б я не прагнув, мене вабить моя любов. Вогонь прагне вгору, камінь – вниз. Кожна річ шукає своє природне місце. Так і душа: куди спрямована її любов, туди вона й рухається, хоче вона того чи ні.

– Це звучить майже як закон гравітації. Наче його винайшли не після Вас, а ще за Вашого життя.

– Я говорю мовою свого часу, мовою природознавства, – відповідає святий Августин. – За тисячу з лишком років до того, як учені математично опишуть механізм падіння тіл, кожна людина вже знала з власного досвіду: те, що тягне серце вниз, сильніше за будь-яку гравітацію. Різниця лише в тому, що камінь не обирає своєї ваги. Він падає з тією швидкістю, яку йому призначив Бог. А от людина може обирати, що і як любити.

Ми замовкаємо. Думка неприємна: якщо те, що він говорить, правда, тоді наше теперішнє і майбутнє визначає те, що ми насправді любимо і до чого прив'язуємося – часто всупереч власній волі.

Чому серце не може заспокоїтися?

– Владико, але ж любов як пристрасть може втомлювати душу. З'являється тривога при думці про те, що дорогі нам речі колись можуть бути відняті.

– Ти створив нас для Себе, і не знає спокою серце наше, поки не заспокоїться в Тобі, – раптом вимовляє Августин слова молитви, якими колись відкрив свою «Сповідь». – Тривога, про яку ти говориш, – не слабкість. Це сигнал. Серце втомлюється не від прив'язаності як такої, а від спроби приписати тимчасовому вагу, якої воно насправді не має.

– Тобто проблема не в тому, що ми надто прив'язані до чогось?

– Справа в тому, що ми хочемо зробити тлінні речі вічними, – відповідає святий. – Дім, кар'єра, навіть дорога людина – все це благо, і сотворене Богом благо. Але вимагати від творіння того, що може дати лише Творець, – означає приректи себе на нескінченну тривогу і виснаження. Ці речі не варті тієї ціни, яку ти їм приписуєш.

Правильна ієрархія любові

– Владико, у своїх творіннях Ви говорите про якийсь порядок у любові. Що являє собою цей порядок?

– Чеснота є порядком любові, – одразу відповідає єпископ Августин. – Гріх – це не любов до поганих речей. Поганих речей серед сотвореного Богом немає. Гріх, як не дивно, – це любов до хороших речей, тільки у викривленому, спотвореному розумінні такої любові.

– Як усе це застосувати в нашому звичайному житті?

– Уяви терези, – каже владика Августин. – На одній чаші – родина, професія, турбота про близьких, країна і місто, в якому ти живеш. Все це гідне любові. Проблема починається тоді, коли любов до всього цього переважує любов до Бога. І не тому, що Бог ревнивий. А тому, що тільки Він здатен дати абсолютну любов, не зруйнувавши Себе і не зруйнувавши нас.

Згадується визнання нашого співрозмовника, що вирвалося з глибини його скорботної душі: «Пізно я полюбив Тебе, Красо така давня і така нова, пізно полюбив я Тебе! Ти був зі мною, але я не був з Тобою. Мене утримувало вдалині від Тебе те, чого не існувало б, якби воно не було в Тобі».

Бібліотека дорожча за виживання

– Владико, ви вмирали в облогованому місті. Навколо руйнувалася ціла епоха – Римська імперія доживала останні десятиліття. Як ви почувалися в ті дні?

Блаженний Августин відповідає спокійно:

– Я не рятував місто. Я рятував книги.

– Які саме?

– В останні роки я дбав про те, щоб рукописи – мої і чужі – були переписані і вивезені в безпечні місця: до Італії, до Галлії, на Сицилію. Місто, в якому я служив, можна було втратити. Але важливі думки, записані на схилі життя, втрачати не хотілося.

– Це не суперечить вашому ж вченню про зневагу до всього земного і тимчасового?

– Ні, – відповідає Августин твердо. – Черговість любові до небесного і земного не означає байдужість до всього тварного. Просто потрібно знати, що справді варто рятувати, а що можна залишити на поталу руйнуванню. Іппон був приречений на знищення. Але думки про Бога, записані на папері, – аж ніяк не повинні були загинути.

– А які думки тривожили Вас в останні дні життя?

Святий мовчить довше, ніж зазвичай.

– Я просив написати покаянні псалми на стінах своєї келії. Саме покаянні, – каже він. – Навіть єпископ, навіть старець, що прожив усе життя в богомисленні, до останньої години залишається людиною, якій є в чому каятися перед Богом.

Ми закінчуємо цю розмову з відчуттям, наче хтось нарешті вимовив уголос те, що ми завжди відчували, але ніяк не могли сформулювати. Тривога від прив'язаності до матеріального – це не привід одразу відмовлятися від цих речей. Це сигнал згори для того, щоб розібратися, куди саме спрямована гравітація нашого серця і Кого насправді потрібно ставити в центр нашого життя.

Читайте також